понеділок, 28 жовтня 2013 р.

Слобідська Україна



Слобідська Україна

Ukraine-Slobozhanshchyna.png
   Територія Слобідської України (18 століття).

Вид окрестностей Харькова.jpg
Вид на околиці Харкова (О. Кісельов, кінець 19 — початок 20 століття).

Slob uk dev.png
Карта полків Слобідської України в 1764-му. Білим кольором — сучасні кордони.
Слобідська Україна або Слобожанщина (рідше — Слобідщина)[1] — історико-географічний край у східній частині України та прикордонних областях РФ, територія якого перекривається приблизно з територією п'яти Слобідських козацьких полків 17 — 18 століть, автономних формацій у межах Московського царства, а згодом Російської Імперії. Слобідська Україна межувала на заході з Гетьманщиною, на півдні із Запорожжям і володіннями Кримського ханства, на сході з Доном, на півночі з Московщиною. Вона обіймала частину Середньої височини й сусідню з нею Донецьку низовину, південно-східну частину Придніпровської низовини і невелику частину Донецького кряжа. В сучасних межах охоплює південну частину Сумської області, північну, центральну та південно-східну частини Харківської області та північну частину Луганської області України, південну частину Воронізької, Білгородської, Курської областей РФ.

До XVII століття

Сліди найстаршого заселення пізнішої Слобожанщини походять з молодшого палеоліту. За ранньої доби Слобожанщина становила частину території сіверян, з кінця 9 ст. вона увійшла до складу Київської держави, зокрема в 11 ст. до Чернігівського, а згодом Переяславського й Новгород-Сіверського князівств. Після татаро-монгольської навали 13 ст. регіон запустів. З початку 16 ст. Слобожанщина переходить до складу Московського князівства. Територію Слобожанщини становила на той час майже не залюднене Дике Поле, крізь яке татари здійснювали набіги вглиб Московської держави — звичайно Муравським шляхом (він вів вододілом між Дніпром і Доном — від Перекопу аж до Тули), а також і його відногами — Ізюмським та Калміюським шляхами. На Слобожанщині глибоко в степ заходили українські промисловці — «уходники», «добичники», які займалися здебільшого бджільництвом, рибальством і мисливством, а також видобутком селітри й солі (на Торських озерах і в Бахмуті)[2].
Починаючи із другої половини 16 ст., на Слобожанщині існували два потоки колонізації: з півночі йшла московська колонізація, пов'язана з будуванням військово-оборонних ліній для охорони Московської держави (з півдня від Криму, й з південного заходу від Польсько-Литовської держави); з заходу — українська, викликана, за одними версіями, польсько-шляхетською неволею й визиском, за іншими — силою промислово-добичницьких інтересів населення Наддніпрянщини. Цій масовій народній колонізації не могла дорівнятися не тільки московська урядова колонізація, але навіть і московські втікачі — селяни й холопи, які тікали від своїх поміщиків на вільні й незаймані простори Слобідської України і Дону.
Протягом другої половини 16 ст. московський уряд утворює сторожові станиці в різних місцях Дикого Поля, будує міста Орел, Лівни й Вороніж (1585р.), Єлець (1592р.), Білгород, Оскіл і Курськ (1596р.), Валуйки (1599р.).
На початку 17 ст. було збудоване місто Царев-Борисів. Московська смута (1605-1613рр.) затримала це будівництво, але в першій половині 17 ст. московський уряд побудував міста Вільний, Хотмижськ, Усерд та інші — здебільшого на місці городищ з княжих часів.
У 1630-1640-их pp. розбудовано так звану Білгородську лінію, («черту»), яка проходила від Охтирки (1653р.) на заході до Острогозька (1653р.) на сході. Тоді ж постала низка міст перед Білгородською лінією: Чугуїв (1639р.), Обоянь (1649р.), Богодухів (1662р.) та інші. У другій половині 17 ст. збудовано Ізюмську лінію від річки Коломак до міста Валуйки (1679-1681рр.). У першій половині 18 ст., коли у процесі заселення Слобідської України Білгородська лінія втратила військове значення, спільними силами козацько-селянської людності Слобідської України і Гетьманщини утворено нову — Українську лінію, яка йшла від річки Орелі до річки Дінця (1731-1733рр.).

17 - 18 століття

Українська колонізація Слобідської України протягом 17 ст. — 18 ст. ішла кількома хвилями. Масового характеру вона набрала особливо в 1630-их роках, коли після поразки козацьких повстань їхні учасники переходять московський кордон і дістають дозвіл селитися на Слобідській Україні (найбільша хвиля — це учасники повстання гетьмана Я. Острянина 1638р., які в кількості 900 осіб, на чолі з Острянином, оселилися в Чугуєві). Ще більшою була колонізація Слобідської України за Хмельниччини, зокрема після Білоцерківської угоди 1651р.: переселення 1652р. року козаків Чернігівського і Ніженського полків на чолі з полковником Іваном Дзиковським, у кількості 2000 чоловік, з родинами й майном, які заснували місто Острогозьк; переселенці з містечка Ставища, Білоцерківського полку, на чолі з Герасимом Кондратьєвим, які заснували місто Суми. Ця хвиля тривала й далі: 1654р. засновано місто Харків, 1662р.— Богодухів. Події Руїни викликали нову хвилю колонізації, головним чином з Правобережної України в 1670 — 1680-их роках («згін» 1680р.). У 1674р. засновано місто Вовче (Вовчанськ), 1681р. — місто Ізюм. Подальша хвиля колонізації була пов'язана з ліквідацією «Паліївщини»[3] у 1711 — 1714 роках. Остання велика колонізаційна хвиля припадає на 1720 — 1730 роки, у зв'язку з відновленням польсько-шляхетського панування на Правобережжі, поразкою гайдамацького руху 1734р., а також із посиленням старшинського визиску козацько-селянської людності на Гетьманщині. Внаслідок української колонізації московська колонізація Слобідської України була відтиснена на схід і південний схід у бік Дону й Волги, але українські хвилі сягали й туди.
Населення Слобідської України складало наприкінці 17 ст. близько 120 тисяч осіб. За реєстром 1732 року кількість населення Слобідської України становила близько 400 тисяч, 1773р. — понад 660 тисяч. Завдяки заселенню українцями Слобідської України протягом одного століття українська етнічна територія збільшилася на майже 100 000 км2, а її межі пересунулися на 120 — 200 км на схід. Населення Слобідської України становило на середину 18 ст. близько 10% населення всіх тодішніх українських етнічних земель, територія — близько 25%.
Московський уряд довгий час сприяв українському заселенню Слобідської України. Це давало Москві можливість економічно розбудувати вільні простори, мати добру військову силу для оборони своїх південних кордонів і разом із тим стримувати потік московських утікачів-кріпаків на Дон. Тому царський уряд постачав українським переселенцям зброю й харчі, дозволяв їм оселюватися цілими громадами на пільгових умовах («слободи»), наділяв їх землею й зберігав за поселенцями козацькі права і полковий устрій. Уже в 1650-их pp. існували слобідські полки: Острогозький полк (Рибінський), Сумський, Охтирський, Харківський полк. У 1685р. утворено Ізюмський полк. Полки поділялися на сотні (у 1734р. на Слобідській Україні було 98 сотень). Полкам або їх полковникам уряд надавав царські жалувані грамоти. Але Слобідська Україна , на відміну від Гетьманщини, не мала державної української влади (гетьманату). У 18 ст. були спроби централізувати українську адміністрацію Слобідської України в особі вищого військового урядовця, яким звичайно був хтось із слобідських полковників, з московською рангою бригадира (або й генерал-майора): харківський полковник Федір Шидловський (1708 - 1711рр.), охтирські полковники Федір Осипов (1711р.) і Олексій Лесевицький (1730-ті pp.), командир слобідських полків Василь Капніст (1751 — 1757рр.) та ін.
Але над козацькою владою Слобідської України була державна адміністрація, якою керували московські воєводи (зокрема білгородський), а у 18 ст. — військові губернатори (азовський, потім воронізький, київський). У 1711р. Харківським, Ізюмським і Острогозьким полками керував азовський губернатор, адмірал Ф. Апраксін; Сумським і Охтирським (з 1718р. і Харківським) — київський губернатор князь Д. Голіцин. Згодом Ізюмський і Острогозький полки перейшли під владу воронізького губернатора. Справи Слобідської України були спочатку підпорядковані Розрядному Приказові, а потім «Приказові Великої Росії» (1687 — 1700рр.) у Москві. Із 1726р. слобідські полки перейшли у відання Військової Колегії, а також російського військового головнокомандуючого, яким був тоді князь М. Голіцин.
Полковий устрій і уряди (полкові й сотенні) були подібні (з невеликими відмінами) до тих, що існували на Гетьманщині[4]. У другій половині 17 ст. старшину обирали на козацьких радах (фактично на радах старшини), а затверджувала їх московська влада. У 18 ст., поступово обмежуючи козацьке самоврядування, царський уряд призначав старшину з верхівки козацтва, а полковників і сотників іноді й з чужинців (Тевяшов в Острогозькому, М. Милорадович в Ізюмському полках). Кілька визначних козацьких родів на Слобідській Україні давали кандидатів на полковників та інші уряди, іноді майже спадково, створюючи таким чином свого роду полковницькі «династії»: Кондратьєви у Сумському, Перекрестови-Осипови й Лесевицькі в Охтирському, Донець-Захаржевські, Куликовські й Данилевські в Ізюмському, Шидловські й Квітки у Харківському, Тевяшови в Острогозькому полках.
Список полків, що існували у Слобідській Україні:

Соціальний устрій та народне господарство

Соціальний устрій та народне господарство Слобідської України були подібні (з деякими відмінами) до тих, що були на Гетьманщині. Уже перші українські поселенці ділилися на козаків, духовенство, міщан і селян («посполитих»). Тоді стани ще не були замкнені, і не важко було переписатися з селян у козаки. Основним станом було козацтво, до якого в середені 18 ст. належала половина всього населення Слобідської України. Воно поділялося на старшину, виборних (або компанійських) козаків, які несли військову службу, і козаків-підпомічників, які допомагали виборним харчами або грішми. У 1732р. у 4 полках на 23 565 виборних козаків припадало 72 226 підпомічників (станом на 1763 p.: 58 231 і 108 301). По дворах козаків жили підсусідки (у 1732р. їх було в 4 полках 12 973), переважним чином це були колишні козаки і селяни, які втратили власне господарство та землю і наймитували у заможних господарів. Виборні козаки поступово перетворилися на замкнутий вільний стан, а підпомічники — на підданих, залежних від козацької старшини. Селяни ділилися на вільних, які мали власну землю, і тих, що жили на землях козацької старшини, російських поміщиків, монастирів тощо і за це відробляли панщину (у 18 ст. — 2 дні на тиждень) та платили данину. Міщанство (купці, ремісники) було нечисленне. Шляхти на Слобідській Україні в 17 ст. не було. Окрему групу, досить строкатого соціального й господарського складу, становили росіяни — «служилі люди» різних розрядів, пізніше, у 18 ст. дворянство-поміщики (росіяни, молдавани тощо), «посадські люди», «однодворці» й «крестьяне». Загальна кількість росіян була невелика: за підрахунками Д. Багалія, у середині 18 ст. у 4 Слобідських полках було лише 1 650 росіян (зокрема, в Харківському полку 1498р.). Як на Гетьманщині, так і на Слобідській Україні соціальний процес ішов у напрямі збільшення прав і маєтків козацької старшини та перетворення селян на підданих (наприклад, у 1768р. на 381 745 селян чоловічої статі було підданих 196 336).
Організація народного господарства Слобідської України була подібна до тієї, що на Гетьманщині. Населення займалося в основному хліборобством і пов'язаним з ним скотарством. Панівною системою хліборобства була перемінна; у другій половині 18 століття почала поширюватися також трипільна. Крім козацьких і селянських дрібних землеволодіннь, розвинулися великопанські (козацької старшини й російського дворянства, а також монастирів) володіння, що іноді досягали розмірів латифундій. Найбільшими землевласниками на Слобідській Україні серед козацької старшини були (за абеткою): Данилевські, Донець-Захаржевські, Квітки, Ковалевські, Кондратьєви, Куликовські, Лесевицькі, Надаржинські, Осипови, Перекрестови, Тевяшови, Шидловські та інші; з російських поміщиків: графи Гендрикови, князі Голіцини, Дуніни, Кропоткіни, Юсупови; з закордонних чужинців — князі Кантеміри; з Гетьманщини — Капністи, Миклашевські, Милорадовичі, Полуботки та інші.
Значне місце у Слобідській Україні займало вівчарство, (у 13 ст. також тонкорунне), бджільництво, садівництво, рибальство, млинарство, ґуральництво, діхтярство, будництво (на Охтирщині) та різні ремесла і кустарні промисли (в кін. 18 ст. у Слобідській Україні нараховувалось близько 34 000 ремісників та кустарів). Помітне місце посідала соляна промисловість (Торські, Бахмутські й Співаківські зав.) і особливо салітрарництво. У 18 ст. з'являються мануфактури, зокрема Чугуївська шкіряна Ф. Шидловського (кінець 1711р.), скарбова тютюнова в Охтирці (1719р.), Салтівська суконна графа Гендрикова (1739р.), полотняна сотника Охтирського полку Семена Нахимова (1769р.), шовкові заводи в м. Новій Водолазі (кін. 18 ст.) тощо.
Осередками торгівлі були ярмарки, яких у 1779р. було 271, здебільшого локального характеру, ледве 10 середніх і лише 2 великі — в Сумах і Харкові. Важливе значення мав транзитний торг через Слобідську Україну, яка стала посередником у торгівлі між Росією, з одного боку, й Гетьманщиною, Запоріжжям і Південною Україною, Кримом і Доном, Кавказом та Іраном — з іншого. Зокрема жваві торгові стосунки були між Слобідською Україною і Гетьманщиною. З Слобідської України йшла до Гетьманщини сіль з Торських і Бахмутських соляних заводів, з Гетьманщини на Слобідську Україну йшли промислові вироби, зокрема скло, залізні вироби, поташ і смалчуг, горілка тощо.
Політичне життя Слобідської України було обмежене рамками Московської держави, а згодом Російської Імперії, частиною якої, хоч і напівавтономною, вона була. Але вже географічне положення Слобідської України між Московщиною й Кримським ханством, Московщиною і Доном і особливо Московщиною і Гетьманщиною не раз втягувало Слобідську Україну в суперечності східноевропейської політики того часу. Слобідська Україна була тереном руйнівних татарських нападів з півдня, які тривали аж до російсько-турецької війни 1769 — 74рр. й Кучук-Кайнарджійського мирного договору 1774р. Великої руйнації зазнала Слобідська Україна (особливо її західна частина — Сумщина й Охтирщина), коли взимку 1708 — 09рр. воєнні дії шведського й московського війська поширилися на Слобідську Україну, яку Карл XII розглядав як ворожу територію. Дуже далася взнаки Слобідській Україні також російсько-турецька війна 1735 — 39рр., що заподіяла великої шкоди господарству.
Соціальний устрій Слобідської України, чимало відмінний від того, що був на Московщині, з одного боку, й московська централістична політика — з другого, спричиняли раз-у-раз конфлікти між Слобідською Україною й московським урядом, а іноді викликали заворушення й навіть повстання слобідської людності проти Москви. У 1670р. вибухнуло повстання в Острогозькому полку, пов'язане з селянською війною під проводом Степана Разіна. Повстання, яке очолив старий полковник Іван Дзиковський, на короткий час ліквідувало московську владу на східній Слобідській Україні. Незабаром воно було придушене, й Дзиковський з дружиною Євдокією разом з більшістю повстанців потрапили в полон і були страчені. Населення Слобідської України брало участь і в повстанні К. Булавіна 1707 — 08рр., але слобідські полки, разом з деякими полками Гетьманщини, змушені були допомагати Москві приборкати повстання. Коли в 1711р. кримський хан Девлет-Ґірей напав на Слобідську Україну (татари тоді зруйнували Бахмут, захопили Зміїв, Стару Водолагу й Мерефу і спустошили райони Ізюму й Харкова), населення обох Водолаг на чолі з старшиною приєдналося до татар, за що Петро І наказав «казніть з жеребья десятого смертію, а достальные все с женами и с детми послать к Москве для ссылки». Гайдамацькі повстання на Правобережній Україні мали відгуки також на Слобідській Україні, але тут вони мали переважно соціальний і льокальний характер.
Менше відома політична діяльність старшини Слобідської України у 18 ст. Москва уважно стежила за проявами укр. автономізму на даній території. Так, у 1704р. Охтирський полковник Іван Перекрестов, обвинувачений у «зраді», був позбавлений уряду і засланий на північну Московщину, а маєтності його були конфісковані; так само (хоч і з інших причин) був усунений у 1711р. харківський полковник генерал-майор Федір Шидловський. Та особливо непокоїли Москву зв'язки слобідської старшини з Гетьманщиною.

Взаємини Слобідської України і Гетьманщини

Відносини між гетьманським урядом і українською старшиною Слобідської України зміцніли за часів І. Самойловича й І. Мазепи. Обидва гетьмани прагнули поширити владу свого «регіменту» на Слобідську Україну, куди перейшла значна частина зігнаного з предковічних земель населення Правобережжя. Переговори в цій справі провадили в Москві, в кінці 1680р. і на початку 1681р. посланці І. Самойловича — Михайло Самойлович (полковник гадяцький, небіж гетьмана) й Іван Мазепа, тоді ще тільки знатний військовий товариш. Москва поставилася до цього негативно. Спроби порушити це питання робив Мазепа, вже будучи гетьманом. Але московський уряд знову рішуче відмовився передати слобідські полки під владу гетьмана. У договорі Петра Іваненка з Кримом (1692р.) було домовлено, що західна Слобідська Україна (полки Охтирський і Сумський) буде прилучена до Гетьманщини («Князівство Малоросійське»), а населення східної Слобідської України(полки Харківський, Ізюмський і Рибінський, тобто Острогозький) буде переведене на Правобережжя («на Чигиринськую Дніпра сторону»).
Ставлення слобідської старшини до цих планів було подвійне. Сумська й Охтирська старшина, ближче зв'язана, і навіть споріднена з старшиною Гетьманщини, загалом підтримувала ці плани, тоді як старшина трьох східних полків Слобідської України воліла залишитися під безпосередньою владою царя, лише дістаючи більше автономних прав для всієї Слобідської України. За цих умов, надто ж під впливом антиукраїнської політики Росії щодо Гетьманщини після Полтавської поразки 1709р., питання про об'єднання Слобідської України з Гетьманщиною втратило актуальність.
Але це не відбилося на взаєминах Слобідської України і Гетьманщини. Крім зв'язків економічних і культурних, велике значення мали близькі родинні й родові зв'язки між вищою старшиною Слобідської України і Гетьманщини. Визначніші слобідські роди, як Донець-Захаржевські, Квітки, Кондратьєви, Ковалевські, Куликовські, Лесевицькі, Надаржинські, Осипови, Перехрестови та інші, були споріднені й посвоячені з Апостолами, Гамаліями, Горленками, Гречаними, Жураковськими, Забілами, Зарудними, Іваненками, Капністами, Лизогубами, Лісницькими, Максимовичами, Маркевичами, Миклашевськими, Милорадовичами, Полуботками, Родзянками, Савичами, Самойловичами, Скоропадськими, Сулимами, Чарнишами, Черняками, князями Четвертинськими та іншими визначними родами Гетьманщини. З цим пов'язані були й чималі земельні володіння деяких гетьманських фамілій на Слобідської України (зокрема Миклашевських, Полуботків, Самойловичів тощо). Нерідко представники лівобережної старшини посідали важливі старшинські уряди на Слобідської України (Михайло О. Милорадович, полковник Ізюмський, 1759 — 61рр.; Іван Зарудний, сотник Ізюмського полку кінця 1748р.; Григорій Іскрицький, сотник Сумського полку 1708р., шваґер гетьмана Апостола; Василь Савич, сумський полковий суддя, син генерального писаря Семена Савича й зять сумського полковника Андрія Кондратьєва; їх нащадки тощо). Але вони не поривали зв'язків з Гетьманщиною, де в них також були маєтки та їх родичі посідали ті чи їнші уряди. З іншого боку, слобідські діячі іноді брали безпосередню участь у політичному житті Гетьманщини (наприклад, Охтирський полковник Федір Осипов у справі Кочубея й Іскри 1703р.). Слобідська Україна давала тимчасовий (вільний чи невільний) притулок гетьманським діячам та їх родинам у час політичної або військової криз (зокрема під час війни 1708 — 09рр.).
Родові, політичні й економічні зв'язки й стосунки сприяли зближенню Слобідської України з Гетьманщиною також і в духовному, зокрема церковному та освітньому житті. Хоч церковний устрій Слобідської України був безпосередньо пов'язаний спочатку з московським патріархатом (17 ст.), а згодом з російським Синодом, але церковно-релігійне життя на Слобідській Україні мало цілком український характер. Головним осередком церковного управління Слобідської України була Білгородська єпархія (17 — 18 ст.), більшість єпископів якої, особливо у 18 ст., походили з Гетьманщини й були вихованцями Київської Академії або Чернігівського Колеґіюму. Визначнішими з них були: Єпифаній Тихорський (1722 — 31рр.), фундатор Харківського Колегіуму (1727р.); святитель Йоасаф Горленко (1748 — 54рр.), внук полковника прилуцького Дмитра Горленка й гетьмана Д. Апостола й шваґер Івана Квітки, полковника ізюмського (1743 — 51рр.); Йоасаф Миткевич (1758 — 63рр.); Самуїл Миславський (1769 — 75рр.), відомий вчений, колишній ректор Київської Академії й майбутній митрополит київський; Теоктист Мочульський (1787 — 99рр.), член Російської Академії. Лише Острогозький полк належав до Воронізької єпархії, серед владик і духовенства якої у 18 ст. було чимало українців, вихованців Києва або Чернігова, а згодом і Харківського Колеґіюму. З 1799р. церковним осередком Слобідської України стала новозаснована Слобідсько-Українська й Харківська єпархія, першим єпископом якої (1799 — 1813рр.) став Христофор Сулима, нащадок старого гетьманського роду й син полковника переяславського Семена Сулими, посвоячений також з визначними родами Слобідської України (зокрема з Перекрестовими й Кондратьєвими).
Високою школою для всієї Слобідської України у 18 ст. був Харківський Колеґіюм, утворений на зразок Київської Академії (з богословським курсом). Серед професорів його було чимало відомих вчених, які вчилися в Київській Академії або в Чернігівському й Переяславському колеґіюмах, а деякі з них мали також європейську освіту (з нім. університетів). Студенти Харківського Колеґіюму походили не тільки з Слобідської України, але й з Гетьманщини. Не дивно, що культурний вплив Колеґіюму поширювався на все Лівобережжя й суміжні райони Росії.
Поруч з Харківським Колеґіюмом, освітнім осередком східної Слобідської України було латинсько-слов'янське училище в Острогозьку (1733 — 36рр., з 1737р. у Воронежі, з 1742р. знову в Острогозьку), також з добрим складом учителів-українців, вихованців високих шкіл Гетьманщини, а дехто й нім. університетів.
Яскравим символом культурного єднання Гетьманщини й Слобідської України став великий український філософ Григорій Сковорода, уродженець Лубенського полку й вихованець Київської Академії, професор Переяславського, а пізніше Харківського Колеґіюму, діяльність і творчість якого була глибоко пов'язана з Слобідською Україною.

Втрата автономії

Від часів Петра І російський уряд почав чимраз більше втручатися у внутрішнє життя слобідських полків і обмежувати їх автономію. У 1732р. цариця Анна Іванівна скасувала автономію Слобідської України, але у 1743р. її відновила Єлисавета Петрівна й видала жалувану грамоту для всіх слобідських полків. Нарешті, Катерина II маніфестом 1765р. ліквідувала козацький устрій і слобідські полки та ввела російські установи. Замість розформованих козацьких полків, утворено регулярні — Харківський уланський та Сумський, Охтирський, Ізюмський і Острогозький гусарські полки. Слобідських козаків і підпомічників перетворено на так званих військових обивателів (за соціальни станом вони були подібні до державних селян), козацьку старшину зрівняно з російським дворянством.
Скасування полкового козацького устрою Слобідської України викликало велике невдоволення козацької старшини. Ізюмський полк. Федір Краснокутський і деякі старшини Харківського полку виступили явно проти реформи 1765р.. Російський уряд провів арешти, шукаючи ширшої змови. Краснокутського позбавили чинів, маєтку й заслали до Казані, декого з рядових старшин вибито батогами. Вияви невдоволення й протесту мали місце й під час виборів до Комісії складання проекту «Нового Уложенія» 1767р.: в деяких наказах (зокрема на Сумщині) була вимога відновити козаччину. Але росіські урядові репресії ліквідували цей рух опору. Слобідська Україна стала звичайною провінцією Російської Імперії, Слобідсько-Українською губернією з центром у Харкові. Після деяких нових адміністративно-територіяльних змін Слобідсько-Українську губернію ліквідовано у 1835р.; більшість її території (південну частину) перейменовано на Харківську губернію[5], менша північна увійшла до складу Воронізької і Курської губернії[6].
Адміністративно-територіальний поділ УНР охоплював майже всю територію Слобожанщини, було створено такі одиниці: Подоння, Харків, Слобідщина, Донеччина. Частини Слобожанщини увійшли до Половецької землі та Полтавщини. Поза лишилися українські землі довкіл Мілерового і на лівобережжі Дону. Ці землі відійшли до козачого Всевеликого Війська Дінського, але й на ці терени претендувала УНР, яка діяла під закликом об'єднати всі українські землі.
Поділ Слобідської України за часів Російської імперії на активну в новітній історії України Харківщину і пасивну північну Слобожанщину ще більше закріпився за радянської влади: північна Слобожанщина увійшла не до складу УРСР, а РРФСР.

Див. також

Примітки

  1. Вгору ↑ Від слова слобода — поселення вільних українських городови козаків і селян, що не обкладалося податками тривалий час. Назва Слобідської України виникла в першій половині 17 століття, і її вживали до початку 19 століття.
  2. Вгору ↑ Див. Соляна промисловість
  3. Вгору ↑ Дивись Палій Семен
  4. Вгору ↑ Див. Полковий устрій.
  5. Вгору ↑ Див. Харківщина.
  6. Вгору ↑ Див. Північна Слобожанщина.

Література

  1. Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.
  2. Багалій Д. І. Історія Слобідської України. — X., 1918.
  3. Грушевський М. С. Історія України-Руси, том VIII, частина II. К. — Відень, 1922.
  4. П'ятницька С. Приказ Великие России. Праці комісії для виучування історії західно-руського та вкраїнського права. ВУАН, в. 2. — К. 1926.
  5. Юркевич В. Д. Еміграція на Схід і залюднення Слобожанщини за Б. Хмельницького. — К. 1932.
  6. Дорошенко Д. І. Нарис історії України, том II. Варшава, 1933; 2-е видання. Мюнхен, 1966.
  7. Животко А. П. Острогожчина. Прага, 1942.
  8. Животко А. П. Подонь. Прага, 1943.
  9. Слюсарський А. Слобідська Україна. Історичний нарис XVII — XVIII ст. — X. 1954.
  10. Стецюк К. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50 — 70 роках XVII ст. — К. 1960.
  11. Апанович О. Збройні сили України першої половини XVIII ст. — К. 1969.
  12. Дяченко М. Етапи заселення Слобідської України в XVII і першій половині XVIII ст. // Український історичний журнал, VIII. — К. 1970.
  13. Історія міст і сіл Української РСР. Харківська область. — К. 1967.
  14. Історія міста Харкова ХХ століття. — Х., 2004.
  15. Історія Слобідської України. Навч. посібник з народознавства та краєзнавства / За ред. В. І. Торкатюка, О. Л. Сидоренка. — Х.: Основа, 1998. — 368 с. — ISBN 5-7768-0579-1
  16. Маслійчук В. Л. Слобідська Україна. — Київ, 2008. — 72 с. — ISBN 978-966-02-4633-1
  17. Маслійчук В. Л. Провінція на перехресті культур: Дослідження з історії Слобідської України XVII–XIX ст. — Х., 2007.
  18. Пономарьов О. Розвиток капіталістичних відносин у промисловості України XVIII ст. — Л. 1971.
  19. Титар О. В. Культура Слобожанщини: проблеми національної ідентичності. Монографія. — Харків: Райдер, 2006.
  20. Чорний Д. М. Харків початку XX століття: історія міста, долі людей. — Харків, 1995.

Російською мовою

  1. (рос.) Филарет Гумилевский. Историко-статистическое описание Харьковской єпархии. X. 1857–1859.
  2. (рос.) Головинский П. О казачьих Слободских полках. П. 1864.
  3. (рос.) Багалей Д. Очерки из истории колонизации и быта степной окраины Московского государства. М. 1887.
  4. (рос.) Миклашевский И. К истории хозяйственного быта Московского государства, часть І. Заселение сельское хозяйство Слободской Окраины XVII века. М. 1894.
  5. (рос.) Сумцов М. Слобожане. X. 1918.
  6. (рос.) Новосельский А. Борьба Московского государства с татарами в первой половине 17 века. М. — П. 1948.
  7. (рос.) Слюсарский А. Социально-экономическое развитие Слобожанщины XVII — XVIII столетий. 1964.
  8. (рос.) Загоровский В.. Белгородская черта. Воронеж 1969.
 Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Опубліковано о Немає коментарів:

субота, 26 жовтня 2013 р.

Обряд святкування сорокаріччя (етнографічне)



Відомо, що традиційно в контексті родинної обрядовості ми розглядаємо обряди, пов’язані з народженням, весіллям та похоронами. Але мені пощастило дізнатися, що у Великобагачанському районі Полтавської області також активно святкується сорокаріччя. Причому під час святкування виконуються повноцінні обрядодії, які мають конкретне пояснення. На жаль, мені не вдалося віднайти матеріал стосовно цієї теми в працях П. Чубинського, І.Огієнка, О. Воропая, Г. Лозко та ін. В Інтернеті з цього приводу також жодної цінної інформації. Навіть це вже наштовхує на думку, що даний обряд є надзвичайно рідкісним і цінним явищем.
Всі ми знаємо, що в абсолютній більшості регіонів України (за виключенням, певно, лише Закарпатської (Виноградівський район) та Івано-Франківської областей*, де сорокаріччя таки справляють як і будь-яке інше свято) справляння сорокового дня народження знаходиться під своєрідним табу. «Існує ряд традицій, які говорять, що не варто святкувати сорокаріччя. Традиції ці спираються на знанні внутрішніх законів організму та впливу зірок на людину. Вважається, що в сорок років відбувається внутрішня трансформація людини, і люди або продовжують свою життєву лінію, або повністю змінюються. Щоб не зурочити вдачу, сорокаріччя не відзначають…» [1] Також у народі 40 років асоціюється з 40 днями після смерті, і тому намагаються цю дату не відмічати.
* - за моїм опитуванням, проведеним серед мешканців різних областей України.
Не дивлячись на це, як уже було сказано, у Великобагачанському районі Полтавської області святкування переходить у справжнє драматичне дійство. Оскільки поки що мені не вдалося віднайти записи даного обряду в фольклорних джерелах наших авторів, я спробую сама зробити його опис і проаналізувати на загальному рівні символіку.

Опис обряду.
2 лютого 2007 року мені пощастило побувати на святкуванні сороковин Василя Меташка, корінного мешканця с. Устивиця Великобагачанського району Полтавської області. Початок свята - абсолютно традиційний: з приходом великої кількості гостей починається застілля, говоряться тости, даруються подарунки і т.д. Нетрадиційною є друга частина святкування, вже коли застілля в сучасному розумінні відбулося.
Всі куми разом з іменинником відходять в інше приміщення, де готуються до обрядодії. Повертаються уже перевдягнені й з усіма необхідними для обряду атрибутами. У центр виводять іменинника, на поясі якого вже прив’язані два лимони й ковбаса (місцеві мешканці розповідали, що часто замість ковбаси використовують моркву, огірок, відповідні органи тварин, наприклад бика), що має символізувати дітородний орган.
Найстарша кума підходить до жінки іменинника й пов’язує їй голову чорною хусткою. Дружина починає голосити за своїм чоловіком так, наче той помер. «Лікар» має заспокоїти її й попросити, щоб вона показала, яку частину «дітородного органу» необхідно відрізати, аби їй «вистачило». Дружина показує. Далі просять підійти кум іменинника, які також показують на ковбасі, який саме шматок їм необхідно залишити. Після цього іменинник має встати навколішки перед пеньком, який виносять разом з усіма атрибутами. На цей пеньок кладуть «дітородний орган», старший кум відрубує сокирою рівно такий шматок, який показали жінки. «Лікар» одразу заливає зеленкою шматок, який залишився не відрізаним, а дружина наливає горілку в рот імениннику, а також частує нею всіх кумів. Після цього кум урочисто вручає власноруч виготовлену сокиру ініційованому імениннику, «лікар» вітає його з одужанням. Тільки-но відрізаний шматок ковбаси розрізається на частини, щоб вистачило всім присутнім на святі жінкам, незалежно від того заміжні вони чи ще ні. Опісля ці шматочки роздаються, всі знову повертаються за стіл і випивають за нове життя іменинника, примовляючи:
Щоб кущилось і цвіло
І родилось, як було…
За столом також говорять утішні слова, особлива роль тут відводиться кумові. Він говорить про те, що будь-яке дерево, якщо його обрізати, на місці зрізу дає багато нових гілок, тому, за аналогією, бажає, щоб «кустилось і вітвилось». Після цього продовжується традиційне застілля.

Цікавим є також той факт, що сорокаріччя в цьому селі активно святкують і жінки. Причому виконується схожа за змістом на вищеописану обрядодія. Іменинниця до цього дня шиє собі святкові панталони, а куми готують для неї спеціальну вуздечку з замком і ключем, яку вони мають одягти на іменинницю. При цьому жінка має пручатися й вириватися. Вуздечка одягається через ноги на шию, у районі поясу закривається на замок, а ключ віддається особисто чоловікові іменинниці. Коли мені переказував цей обряд Віктор Шостак (41 рік, мешканець села Устивиця), було згадано останнє святкування саме жіночих сороковин, на яких на іменинницю так і не вдалося одягти вуздечку. На моє питання, що саме це означає, Віктор Шостак махнув рукою й сказав: «Гуляти буде…».

Спроба пояснення обряду та його символіки
До сорока років жінка й чоловік наживають разом у шлюбі більше п’ятнадцяти років, себто доволі немалий відрізок часу. Після виповнення 40-річчя відбувається своєрідна зміна подружніх стосунків, закріплення яких має відбутися офіційно, на новому рівні. В с. Устивиця Великобагачанського району навіть побутує прислів’я з цього приводу: «Сорок років кабаці – викинь собаці». Вважається, що з настанням 40-річного віку необхідно провести певні дії, які б узаконили цей новий етап у житті подружжя. Тепер чоловік має цілковито повернутися в сім’ю, тому його дружина показує, яку саме за розміром частину «дітородного органу» необхідно залишити, аби «вистачило» саме їй. Цікавим є також той факт, що про це ж питають і в куми. Може, тут ми спостерігаємо реалізацію в житті давнього прислів’я: «Жінка суджена, а кума люблена»[2]? Як мені пояснював мешканець с. Устивиця Ігор Ващенко (45 років), коли чоловікові виповнюється сорок років, йому необхідно зробити обрядове «відрубування», після чого орган починає «куститися», з’являється нова сила. На це й спрямовані всі побажання імениннику після вдалого завершення ініціації.
Цікавим атрибутом даного обряду є сокира. Для початку звернемося до словника символів: «У найбільш загальному значенні сокира (як і зброя взагалі) є емблемою небесних і сонячних богів. Сокира символізує владу, грім, а також плодовитість, які даються схильним до блага небом… Блиск сокири, як і її глухі удари, які часто супроводжуються іскрами, у значній мірі визначили її символіку, асоціюючись із вогнем і життєдайною силою грози…» [3] З огляду на вищеописаний обряд, можна сказати, що в нашому випадку сокира є тим символом, який «одрубує» зв’язок чоловіка з тим огульним життям, яке він міг вести до настання сорока років. Сокира є чітким символом початку нового, абсолютно сімейного життя. Тим більше: вона дає оту життєдайну силу, про яку також говорилося у словниковій статті.
Кожна сокира робиться та дарується кумами (як особами, які найкраще знають іменинника) і є неповторною в своєму роді. Для особливо поважних і авторитетних іменинників (директора школи, голови сільради, фермерів і т.д.) сокири оздоблюються більш багато. На додачу на них часто роблять іменні написи.
Абсолютно конкретною є обрядодія з’їдання жінками «непотрібної» частини ковбаси після ініціації. Як говорять самі місцеві мешканці, це робиться для збільшення плодовитої сили.
Щодо жіночого обряду, то вуздечка, коли знову звертатися до словника символів, «уособлює стриманість. У цьому значенні вуздечка виступає в якості атрибуту алегорії Помірності, Немезиди і Фортуни. Вуздечка також вважається символом обмеження та управління»[3]. Отож, етимологія даного символу цілком зрозуміла.

Маємо також зазначити, що варто розглядати й теорії з приводу абсолютної переміни первісної етимології обряду в зв’язку із соціальними змінами (що може стати цілком правомірним припущенням, якщо таки вдасться відшукати ґенезу обряду). Можливо, раніше цей обряд мав кардинально протилежне значення, коли головною його метою слугувало не надати чоловікові нової сили, а навпаки – позбавити її його. В даному міркуванні є раціональне зерно, якщо згадати, що раніше в сорок років уже мали онуків, та й сам темп життя був абсолютно відмінним від сьогоднішнього. До того ж маємо говорити й про стан тодішньої медицини. В одній сім’ї могло бути по десять дітей. Навіть не маючи особливих джерел, на які потрібно було б посилатися, я маю зробити припущення, що такий обряд своєрідного обрізання в чоловіків і відповідного закриття лона в жінок цілком міг спрямовуватися не на поновлення запліднюючої функції, а навпаки – на її припинення. Тим більше, що вік 40 років для цього є абсолютно адекватною датою. Таким чином, і цей варіант не можна відкидати.

Висновок.
Отже, можемо сказати однозначно лише про одне: описаний мною обряд є дійсно архаїчним. Це підтверджує такі факти. По-перше, не збереглося будь-яких вербальних формул (а вони існували напевне), окрім своєрідного замовляння: «Щоб кущилось і цвіло, і родилось, як було». Найприкріше те, що не зберігся пісенний супровід цього обряду. По-друге, безпосередньо сам обряд обрізання є дуже давнім. Є певні припущення, що цю частину тамтешні українці могли перейняти в народу, для якого обрізання є частиною культури (євреї чи всі мусульманські народи). Одначе є сумніви, оскільки останні вкладають у пояснення обряду величезне, глибоке значення, яке абсолютно не пов’язане з тим, що роблять на святкуванні сорокової річниці українці… Хоча є відомості про те, що село Устивиця, засноване в XVI ст., до середини XVIІ ст. знаходилося під польським гнітом, 1656 року було розорене І. Виговським, а за два роки – спалене татарами [4]. Серед поляків напевно були також євреї, та й татари, які є мусульманами, цілком могли стати тими, в кого українці перейняли обряд обрізання. Хоча варто зауважити, що до цього обрядодіяння і євреї, і мусульмани ставляться як до надзвичайного сакрального дійства, тим більше, що сам термін не означає обрубування. До того ж обрізання в них відбувається на сьомий день від народження. Можливо, тамтешні мешканці перейняли цю частину обряду як спробу насміхатися над загарбниками та їхньою культурою, перетворюючи це сакральне дійство у гротескний фарс. Але це лише припущення, яке поки що не може бути доведено жодним чином.
Також варто зазначити, що ґенеза обряду обрізання в українців може мати й абсолютно соціальний характер, якщо припустити, що колись зраджена чоловіком дружина вирішила помститися йому в такий незвичайний спосіб. Інші жінки могли це перейняти як спосіб «нагадування» про необхідність вірності дружині, а пізніше це розвилося в таку собі обрядодію саме під час настання критичного з медичної точки зору для чоловіка віку. Знову ж таки, наголошую, що це лише припущення, оскільки жодної літератури про даний обряд мною знайдено не було. Питання залишається абсолютно відкритим.
Таким чином, можемо говорити про існування «містечкового» обряду, який однозначно є архаїчним, беручи до уваги символіку дій та атрибутів дійства. Описаний мною обряд повинен бути досліджений більш детально. Також дуже важливим питанням залишається його ґенеза. Для цього необхідно з’ясувати, з якими конкретно національностями і який час за тривалістю тісно перебувало саме ця частина населення Полтавської області. Маю надію, що походженням та трактовкою цього рідкісного обряду зацікавляться професійні дослідники фольклору, які могли б розширити отриману мною інформацію й добути нові свідчення.
 Автор Дар'я Анцибор

Опубліковано о 3 коментарі:
Підписатися на: Дописи (Atom)