Обряд святкування сорокаріччя (етнографічне)

Відомо, що традиційно в контексті родинної обрядовості ми розглядаємо обряди, пов’язані з народженням, весіллям та похоронами. Але мені пощастило дізнатися, що у Великобагачанському районі Полтавської області також активно святкується сорокаріччя. Причому під час святкування виконуються повноцінні обрядодії, які мають конкретне пояснення. На жаль, мені не вдалося віднайти матеріал стосовно цієї теми в працях П. Чубинського, І.Огієнка, О. Воропая, Г. Лозко та ін. В Інтернеті з цього приводу також жодної цінної інформації. Навіть це вже наштовхує на думку, що даний обряд є надзвичайно рідкісним і цінним явищем.
Всі ми знаємо, що в абсолютній більшості регіонів України (за виключенням, певно, лише Закарпатської (Виноградівський район) та Івано-Франківської областей*, де сорокаріччя таки справляють як і будь-яке інше свято) справляння сорокового дня народження знаходиться під своєрідним табу. «Існує ряд традицій, які говорять, що не варто святкувати сорокаріччя. Традиції ці спираються на знанні внутрішніх законів організму та впливу зірок на людину. Вважається, що в сорок років відбувається внутрішня трансформація людини, і люди або продовжують свою життєву лінію, або повністю змінюються. Щоб не зурочити вдачу, сорокаріччя не відзначають…» [1] Також у народі 40 років асоціюється з 40 днями після смерті, і тому намагаються цю дату не відмічати.
* - за моїм опитуванням, проведеним серед мешканців різних областей України.
Не дивлячись на це, як уже було сказано, у Великобагачанському районі Полтавської області святкування переходить у справжнє драматичне дійство. Оскільки поки що мені не вдалося віднайти записи даного обряду в фольклорних джерелах наших авторів, я спробую сама зробити його опис і проаналізувати на загальному рівні символіку.

Опис обряду.
2 лютого 2007 року мені пощастило побувати на святкуванні сороковин Василя Меташка, корінного мешканця с. Устивиця Великобагачанського району Полтавської області. Початок свята - абсолютно традиційний: з приходом великої кількості гостей починається застілля, говоряться тости, даруються подарунки і т.д. Нетрадиційною є друга частина святкування, вже коли застілля в сучасному розумінні відбулося.
Всі куми разом з іменинником відходять в інше приміщення, де готуються до обрядодії. Повертаються уже перевдягнені й з усіма необхідними для обряду атрибутами. У центр виводять іменинника, на поясі якого вже прив’язані два лимони й ковбаса (місцеві мешканці розповідали, що часто замість ковбаси використовують моркву, огірок, відповідні органи тварин, наприклад бика), що має символізувати дітородний орган.
Найстарша кума підходить до жінки іменинника й пов’язує їй голову чорною хусткою. Дружина починає голосити за своїм чоловіком так, наче той помер. «Лікар» має заспокоїти її й попросити, щоб вона показала, яку частину «дітородного органу» необхідно відрізати, аби їй «вистачило». Дружина показує. Далі просять підійти кум іменинника, які також показують на ковбасі, який саме шматок їм необхідно залишити. Після цього іменинник має встати навколішки перед пеньком, який виносять разом з усіма атрибутами. На цей пеньок кладуть «дітородний орган», старший кум відрубує сокирою рівно такий шматок, який показали жінки. «Лікар» одразу заливає зеленкою шматок, який залишився не відрізаним, а дружина наливає горілку в рот імениннику, а також частує нею всіх кумів. Після цього кум урочисто вручає власноруч виготовлену сокиру ініційованому імениннику, «лікар» вітає його з одужанням. Тільки-но відрізаний шматок ковбаси розрізається на частини, щоб вистачило всім присутнім на святі жінкам, незалежно від того заміжні вони чи ще ні. Опісля ці шматочки роздаються, всі знову повертаються за стіл і випивають за нове життя іменинника, примовляючи:
Щоб кущилось і цвіло
І родилось, як було…
За столом також говорять утішні слова, особлива роль тут відводиться кумові. Він говорить про те, що будь-яке дерево, якщо його обрізати, на місці зрізу дає багато нових гілок, тому, за аналогією, бажає, щоб «кустилось і вітвилось». Після цього продовжується традиційне застілля.

Цікавим є також той факт, що сорокаріччя в цьому селі активно святкують і жінки. Причому виконується схожа за змістом на вищеописану обрядодія. Іменинниця до цього дня шиє собі святкові панталони, а куми готують для неї спеціальну вуздечку з замком і ключем, яку вони мають одягти на іменинницю. При цьому жінка має пручатися й вириватися. Вуздечка одягається через ноги на шию, у районі поясу закривається на замок, а ключ віддається особисто чоловікові іменинниці. Коли мені переказував цей обряд Віктор Шостак (41 рік, мешканець села Устивиця), було згадано останнє святкування саме жіночих сороковин, на яких на іменинницю так і не вдалося одягти вуздечку. На моє питання, що саме це означає, Віктор Шостак махнув рукою й сказав: «Гуляти буде…».

Спроба пояснення обряду та його символіки
До сорока років жінка й чоловік наживають разом у шлюбі більше п’ятнадцяти років, себто доволі немалий відрізок часу. Після виповнення 40-річчя відбувається своєрідна зміна подружніх стосунків, закріплення яких має відбутися офіційно, на новому рівні. В с. Устивиця Великобагачанського району навіть побутує прислів’я з цього приводу: «Сорок років кабаці – викинь собаці». Вважається, що з настанням 40-річного віку необхідно провести певні дії, які б узаконили цей новий етап у житті подружжя. Тепер чоловік має цілковито повернутися в сім’ю, тому його дружина показує, яку саме за розміром частину «дітородного органу» необхідно залишити, аби «вистачило» саме їй. Цікавим є також той факт, що про це ж питають і в куми. Може, тут ми спостерігаємо реалізацію в житті давнього прислів’я: «Жінка суджена, а кума люблена»[2]? Як мені пояснював мешканець с. Устивиця Ігор Ващенко (45 років), коли чоловікові виповнюється сорок років, йому необхідно зробити обрядове «відрубування», після чого орган починає «куститися», з’являється нова сила. На це й спрямовані всі побажання імениннику після вдалого завершення ініціації.
Цікавим атрибутом даного обряду є сокира. Для початку звернемося до словника символів: «У найбільш загальному значенні сокира (як і зброя взагалі) є емблемою небесних і сонячних богів. Сокира символізує владу, грім, а також плодовитість, які даються схильним до блага небом… Блиск сокири, як і її глухі удари, які часто супроводжуються іскрами, у значній мірі визначили її символіку, асоціюючись із вогнем і життєдайною силою грози…» [3] З огляду на вищеописаний обряд, можна сказати, що в нашому випадку сокира є тим символом, який «одрубує» зв’язок чоловіка з тим огульним життям, яке він міг вести до настання сорока років. Сокира є чітким символом початку нового, абсолютно сімейного життя. Тим більше: вона дає оту життєдайну силу, про яку також говорилося у словниковій статті.
Кожна сокира робиться та дарується кумами (як особами, які найкраще знають іменинника) і є неповторною в своєму роді. Для особливо поважних і авторитетних іменинників (директора школи, голови сільради, фермерів і т.д.) сокири оздоблюються більш багато. На додачу на них часто роблять іменні написи.
Абсолютно конкретною є обрядодія з’їдання жінками «непотрібної» частини ковбаси після ініціації. Як говорять самі місцеві мешканці, це робиться для збільшення плодовитої сили.
Щодо жіночого обряду, то вуздечка, коли знову звертатися до словника символів, «уособлює стриманість. У цьому значенні вуздечка виступає в якості атрибуту алегорії Помірності, Немезиди і Фортуни. Вуздечка також вважається символом обмеження та управління»[3]. Отож, етимологія даного символу цілком зрозуміла.

Маємо також зазначити, що варто розглядати й теорії з приводу абсолютної переміни первісної етимології обряду в зв’язку із соціальними змінами (що може стати цілком правомірним припущенням, якщо таки вдасться відшукати ґенезу обряду). Можливо, раніше цей обряд мав кардинально протилежне значення, коли головною його метою слугувало не надати чоловікові нової сили, а навпаки – позбавити її його. В даному міркуванні є раціональне зерно, якщо згадати, що раніше в сорок років уже мали онуків, та й сам темп життя був абсолютно відмінним від сьогоднішнього. До того ж маємо говорити й про стан тодішньої медицини. В одній сім’ї могло бути по десять дітей. Навіть не маючи особливих джерел, на які потрібно було б посилатися, я маю зробити припущення, що такий обряд своєрідного обрізання в чоловіків і відповідного закриття лона в жінок цілком міг спрямовуватися не на поновлення запліднюючої функції, а навпаки – на її припинення. Тим більше, що вік 40 років для цього є абсолютно адекватною датою. Таким чином, і цей варіант не можна відкидати.

Висновок.
Отже, можемо сказати однозначно лише про одне: описаний мною обряд є дійсно архаїчним. Це підтверджує такі факти. По-перше, не збереглося будь-яких вербальних формул (а вони існували напевне), окрім своєрідного замовляння: «Щоб кущилось і цвіло, і родилось, як було». Найприкріше те, що не зберігся пісенний супровід цього обряду. По-друге, безпосередньо сам обряд обрізання є дуже давнім. Є певні припущення, що цю частину тамтешні українці могли перейняти в народу, для якого обрізання є частиною культури (євреї чи всі мусульманські народи). Одначе є сумніви, оскільки останні вкладають у пояснення обряду величезне, глибоке значення, яке абсолютно не пов’язане з тим, що роблять на святкуванні сорокової річниці українці… Хоча є відомості про те, що село Устивиця, засноване в XVI ст., до середини XVIІ ст. знаходилося під польським гнітом, 1656 року було розорене І. Виговським, а за два роки – спалене татарами [4]. Серед поляків напевно були також євреї, та й татари, які є мусульманами, цілком могли стати тими, в кого українці перейняли обряд обрізання. Хоча варто зауважити, що до цього обрядодіяння і євреї, і мусульмани ставляться як до надзвичайного сакрального дійства, тим більше, що сам термін не означає обрубування. До того ж обрізання в них відбувається на сьомий день від народження. Можливо, тамтешні мешканці перейняли цю частину обряду як спробу насміхатися над загарбниками та їхньою культурою, перетворюючи це сакральне дійство у гротескний фарс. Але це лише припущення, яке поки що не може бути доведено жодним чином.
Також варто зазначити, що ґенеза обряду обрізання в українців може мати й абсолютно соціальний характер, якщо припустити, що колись зраджена чоловіком дружина вирішила помститися йому в такий незвичайний спосіб. Інші жінки могли це перейняти як спосіб «нагадування» про необхідність вірності дружині, а пізніше це розвилося в таку собі обрядодію саме під час настання критичного з медичної точки зору для чоловіка віку. Знову ж таки, наголошую, що це лише припущення, оскільки жодної літератури про даний обряд мною знайдено не було. Питання залишається абсолютно відкритим.
Таким чином, можемо говорити про існування «містечкового» обряду, який однозначно є архаїчним, беручи до уваги символіку дій та атрибутів дійства. Описаний мною обряд повинен бути досліджений більш детально. Також дуже важливим питанням залишається його ґенеза. Для цього необхідно з’ясувати, з якими конкретно національностями і який час за тривалістю тісно перебувало саме ця частина населення Полтавської області. Маю надію, що походженням та трактовкою цього рідкісного обряду зацікавляться професійні дослідники фольклору, які могли б розширити отриману мною інформацію й добути нові свідчення.
 Автор Дар'я Анцибор